6 Жовтня, 2022
«Нікому не потрібна …»: Сьогодні у неї день народження — 70, але ні син, ні дочка не приїхали

«Нікому не потрібна …»: Сьогодні у неї день народження — 70, але ні син, ні дочка не приїхали

Ганна Петрівна сиділа у лікарняному сквері на лавці та плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні сина ні доньку не приїхали, не привітали.

Щоправда, сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітали і навіть подарувала їй невеликий подарунок. Та ще санітарочка Маша яблуком на честь дня народження почастувала. Пансіонат був пристойний, але персонал загалом був байдужим.

Звичайно, всі знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Ганну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити та підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістки.

Адже квартира була її, це потім син вмовив на нього даровану написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і житиме. Але насправді виявилося по-іншому, вони одразу всією родиною переїхали до неї і почалася війна зі невісником.

Та була завжди незадоволена, не так приготувала, у ванній по собі бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Ганна Петрівна помітила, що вони почали щось шушукатися, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось одного ранку син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:

— У богадельню мене здаєш, синку?

Він почервонів, заметушився і винен відповів:

— Та що ти, мамо, це санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.

Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши невдовзі повернутися. Одного разу тільки й з’явився: привіз два яблука, два апельсини, спитав як справи і не дослухавши до кінця, кудись помчав.

Ось і мешкає вона тут уже другий рік.

Коли пройшов місяць, і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилось, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Ганна Петрівна пару ночей поплакала, однаково знала, що додому її не заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Анна народилася в селі. Там же й заміж вийшла за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили небагато, та й не голодували. А тут сусід із міста приїхав у гості до батьків і почав Петру розповідати, як у місті добре живеться. І зарплата хороша та житло одразу дають.

Ну Петро і зайнявся, давай та давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і до міста. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали одразу. Меблі купили і старенький запорожець. Ось на цьому запорожці й потрапив Петро до аварії.

У лікарні на другу добу чоловік помер. Після похорону Ганна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати та одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагатимуть. Але не вийшло.

Син потрапив у погану історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім роки два борги віддавала. Потім дочка Даша вийшла заміж, дитина народила. До року все нормально було, а потім часто син хворіти став. Їй довелося піти з роботи, щоб по лікарнях ходити. Лікарі довго не могли поставити діагноз.

Це потім уже якусь болячку в нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки дочка лікарнями їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь у лікарні познайомилася з вдівцем, у якого дочка з таким самим діагнозом була.

Сподобалися вони один одному і почали жити разом. А через п’ять років він у неї захворів, потрібні були гроші на операцію. У Ганни гроші були, вона хотіла їхньому синові віддати на перший внесок за квартиру.

Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідному синові гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше, що та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.

І ось уже двадцять років вони не спілкуються.

Чоловік Даша вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно, якби можна було все назад повернути, Ганна б інакше зробила. Але минулого не повертаєш.

Ганна повільно встала з лави і потихеньку пішла до пансіонату. Раптом чує:

– Мама!

Серце заколотилося. Вона повільно обернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але дочка, що підбігла, підхопила її.

— Нарешті я тебе знайшла… Брат не хотів давати адресу. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, то одразу розколовся.

З цими словами вони зайшли в будинок і сіли на кушетку в холі.

— Ти пробач мені, мамо, що так довго з тобою не спілкувалася. Спершу ображалася, потім усе відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені наснилася. Наче ти лісом ходиш і плачеш.

Встала я, а на душі так тяжко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди нічого не знають.

Довго я шукала адресу брата, знайшла. І ось я тут. Збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені покарав, якщо матері погано, вези її до нас.

Ганна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це були сльози радості.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.